Присвячено 80 роковинам голодомору

Присвячено  голодомору 33року…!

Щороку в Копичинцях ми звикли в день пам`яті жертв голодомору, ввечері, на вікні своєї оселі, чи після поминальної панахиди  біля хреста колишньої тюрми, запалити свічку і помолитись за душі тих,  українців , котрі загинули голодною смертю комуністичної катівні. Цього року  цю сумну дату  нашої історії, в Копичинцях відзначили по-особливому. 24 листопада 2013 року  з ініціативи Копичинського  музею театрального мистецтва  була продемонстрована виставка присвячена 80 роковинам голодомору в Україні, котра експонувалася у холі КЦКіД . Виставка відобразила у своїх експонатах  трагедію і біль  народу, що пережив голодну блокаду радянського ладу. Чорний хрест викладений хустками, дві ложки оточені колючим дротом, розломаний кусень чорного хліба, 5 колосків пшениці, за які садили в тюрму, десяток документальних  фото на яких понівечені голодом дитячі тіла, засвічені хрестом свічки…

Всі ці символи  виставки стали своєрідною преамбулою до   вистави-реквієму «Свіча пам`яті»,  Копичинського народного театру поезії «Слово», яка  відбулася того ж листопадового вечора. Режисер вистави Руслана Савка разом із командою однодумців та артистами колективу  за короткий час створила дуже драматичну і філософську виставу. Надзвичайно важка за змістом, але насичена виразними образами,  вистава розкрила для глядача всю жорстоку правду про голодну трагедію України  33 року.

Молоді талановиті актори Тарас Гіль та Оксана Богоніс  майстерно передали  всю біль і безпомічність народу, з якого «ті - у мундирах» зірвали останню сорочку і пустили блукати спустошеним краєм. Дві долі і три життя – це чоловік  та молода жінка з немовлям,  зустрічаються у вирі жорстоких подій і намагаються вижити у голодному божевіллі. Він – молодий, а може й не дуже, але вже побитий життям і зранений, зневірений і байдужий. Вона – юна жінка , що  овдовіла щойно ставши матір`ю, блукає з молитвами на устах у напівбожевіллі шукаючи  порятунку. Розп`ятя Христа в центрі  сцени  -  це  мовчазний свідок, в якого просять допомоги  герої вистави , але марно… Він не може відповісти  на їх благання!.. Але,зрештою,  саме Розп`ятий  Ісус на хресті дає шанс вижити одному  із них.

Режисер  Руслана Савка розбавила драматичні сцени у виставі  ліричними доповненнями.  Це була своєрідна ретроспектива  спогадів героя  про свою юність і любов. Вона  виражалася у танці  двох закоханих сердець , які розлучив безжальний  голод. Музичним  лейтмотивом    стала безмежно лірична «Мелодія»  Мирослава Скорика .  Але основний  музичний супровід вистави  носив   драматичний характер.  А пісня у виконанні  Галини Штокал у образі  босоногої  жінки у жалобі,  особливо вражала трагічним  змістом і формою. Адже, режисер доповнила вокальний  зміст пісні, образами дітей-ангеликів, які отримували із рук матері-жінки німби у вигляді пшеничних віночків. Ця сцена -  визивала особливі емоції  у глядачів, і стала саме тим ключовим  образом, що розкривав всю трагедію  тогочасних подій.

Також, цікавим  у виставі, стало демонстрування документального  відеоряду, який вклинювався  під час сценічної дії. Коментарі істориків і свідчення очевидців, які пережили голод , змістовно доповнили  додатковими фактами події , що відбувалися на сцені між героями. 

Вистава «Свіча пам`яті»,  безумовно,  стала ще одним мистецьким  досягненням  і перемогою  режисера  Руслани Савки. Ця постановка  була складною  і емоційно виснажливою для головних героїв, але ця робота не була марною , хоча б, тому що не залишила байдужим нікого з глядачів. Сльози на очах і стримані але довготривалі аплодисменти  говорили самі за себе. Свіча пам`яті  для тих, котрі загинули  у голодоморі  33 року, горіла яскраво і щиро. ..     

Театрознавець, старший науковий працівник 
Копичинецького музею театрального мистецтва Тернопільщини
                                                                                      Оксана Шикула.